Автор «Українського тижня» Олександр Крамар зазначає, що з наближенням виборчого 2019 року, реваншистські сили послідовно й наполегливо вкидають в інформаційний простір безпідставні твердження, що переорієнтація української економіки на ЄС і втрата так званих традиційних пострадянських ринків мають катастрофічні наслідки для економіки та її перспектив.
Натомість, автор зазначає, що «експорт до ЄС сягнув рекордних за всі роки існування України обсягів уже торік, 2017-го, коли перевищив €15,5 млрд. ... за вісім місяців 2018 року, за оперативними даними ДФС, він зріс на 18,6%. А його частка в загальному українському експорті — із 40% до 42,1%. У 12 із 25 підконтрольних Україні регіонів частка експорту до ЄС становить від 50% до 90%. Причому серед них не лише традиційно євроорієнтовані західноукраїнські, а й Донецька та Луганська області, де частка експорту до ЄС так само сягає 50% усього вивозу та є вищою, ніж у низці регіонів Центральної України».
«Тенденції у двосторонній торгівлі після набрання чинності Угодою про асоціацію та ЗВТ значно вигідніші Україні, ніж ЄС. Страхи, нібито незахищений український ринок заллє європейськими товарами, виявилися цілком надуманими. Реальність свідчить про зовсім протилежне: український експорт до ЄС у 2017-му порівняно з 2013 роком зріс із €12,62 до €15,52 млрд, або на 23%. А от імпорт до України з Євросоюзу за цей самий час зменшився з €20,36 млрд до €18,41 млрд, або на 9,6%. Це при тому, що вартість «реверсного» газу у 2017-му становила €1,7 млрд, а у 2013 році — лише €0,64 млрд. Таким чином, якщо у 2013-му дефіцит у двосторонній торгівлі без урахування реверсу газу для України дорівнював €7,1 млрд, то у 2017 році він був на рівні менше як €1,2 млрд. Причому, як буде показано нижче, до ЄС із України найстрімкішими темпами за цей період зростав експорт не сировини, а готової продукції чи комплектуючих, зокрема для машинобудування», - підкреслює Олександр Крамар, та відзначає «схоже, саме загроза очевидного успіху українських виробників на європейському ринку та остаточної переорієнтації української економіки на ЄС і є справжньою причиною такого активного бомбардування вітчизняного інформаційного простору твердженнями про відсутність перспектив для наших виробників на європейському ринку».
Автор резюмує, що «Нарікання на те, що український товар не чекають у ЄС чи третіх країнах, лише засвідчує небажання проросійського бізнесу змінюватися й демонструвати гнучкість. Натомість ті, хто хоче й докладає зусиль, поступово знаходять можливості та своє місце на альтернативних майданчиках. При цьому часто не обов’язково навіть конкурувати з європейськими компаніями — достатньо робити це з корпораціями інших країн поза межами Євросоюзу. На постачання до ЄС є квоти й обмеження, але вони здебільшого стосуються тієї продукції, на сировинність якої так полюбляють нарікати представники п’ятої колони. Інакше кажучи, чинні умови торгівлі з ЄС ускладнюють насамперед вітчизняний сировинний експорт і не створюють серйозних перешкод для постачання з України більшості готових товарів».
Хоч і повільніше, ніж хотілося б, Україна інтегрується також у виробничі ланцюжки провідних ТНК. Однак така практика вже в найближчому майбутньому мала б поширитися на всю країну, зокрема й на Південний Схід, який важко переживає закономірне відмирання застарілих, безперспективних виробництв. І тут слід нарешті визнати, що вихід на європейський ринок більшої кількості українських товарів гальмує значною мірою інертність менеджменту численних підприємств, який донедавна орієнтувався лише на «традиційні» пострадянські ринки.
Детальніше читайте у статті Олександрі Крамара на веб-сайті «Українського тижня»